@Violet@
снова снежинки падают с неба....

Чи гра це є, чи може бути,
Це є повстання проти себе?
Повік не можемо забути,
Цього темніючого неба.

Вони не воювали в полі бою,
Не бачили вони жалю утрати,
Лише махнув у бік рукою,
Кидали ті свої диктати.

І то було кому потрібно,
Чи людям що втрачали долю,
Що шли на бій, щоб хоч як здібно
Убити «ворога» рукою…

Кидали всі свої родини,
Щоб землю свою захистити,
Хоч може й не було причини,
Лише на світі вільно жити.

Чи може тім, кому під страхом
Росправи над його життям ,
Потрібно брати зброю з жахом
І йти у бійні на таран.

І не бажавши людям болю,
Вбивать, без каяття сумління,
Хоча чи може таке бути,
Потрібно і на це уміння.

Та чи бажали люди цього,
І можна чи цього бажати?
І неба синього, рідно`го
На бурий колір проміняти.

Усі ці не прості питання,
Ніколи їх не хвилювали.
І лиш без зайвого зітхання,
Тільки накази віддавали.
Була це гра, та лиш болюча,
Для всіх акторів що там грали,
Чекала втрата неминуча,
Бо за життя своє стояли.

Та не лише своє ,а й неньки
Своєї любої країни
І рідних діточок маленьких
Не лише себе, а й родини.

Залишила трагічна драма
Лише утрати за собою
Та на надгробках епіграми,
Співають про війну журбою.

Цього ніколи не забуду,
Народу нашого буття,
Диктатором я іншим буду
Любові, миру і життя!